Читать онлайн книгу "Vivat Academia!"

Vivat Academia!
Любов Базь


У iстот чорнi очi. Істоти вбивають мирних жителiв або перетворюють iх на собi подiбних. Єдинi, хто може протистояти iстотам пiсля свiтовоi катастрофи, – це спудеi Академii у дивом вцiлiлому Мiстi. Зiткнувшись з iстотами пiд час навчальноi практики, спудейка Ляна Бiврьост робить перший крок до розгадки таемницi свiту, в якому живе. Звiдки з’явилися iстоти i як iх перемогти? Що ж насправдi сталося у двi тисячi дванадцятому роцi? І яке дочинення до цього мае сама Ляна? З’ясувати це i залишитись живою – ще те завдання. Проте Ляна не мае вибору…





Любов Базь

Vivat Academia!





Зачин. На попелищi


– Тут трапилась пожежа, – неголосно сказала Ляна. – Рокiв зо п’ять тому.

Ранок був на диво холодним. Тiльки початок осенi, i ось тобi – маеш. А яка погода, такий i настрiй.

– Пiдпал? – iз непiдробною цiкавiстю запитала Ела.

– Та нi. Не схоже. – Пальцi Ляниноi руки, витягнутоi над застарiлим попелищем, тремтiли. Ела мовчала. Вона чудово вiдчувала, коли будь-хто готовий був ii вислухати – i коли слова заважали.

В Академii iх навчали: Слово – то зброя. Слово – то скарб. Нi тим, нi iншим не слiд розкидатися без потреби.

– Ми йшли по гриби, – нагадала Ела зрештою. Як на неi, час для ознайомлення iз попелищем було вичерпано. Ела не любила довго чекати. Тим паче, це навiть не пiдпал.

Чи пiдпал то був кiлька рокiв тому, коли Ляна прийшла в Академiю, при собi маючи лише рюкзак iз найнеобхiднiшими речами (у випадку Ляни – переважно книжками та пописаними зошитами), нiхто й досi не знав. Про те, що трапилося з Ляною, говорили всяке. Достеменно вiдомо було лише одне: будинок нинiшньоi кращоi Елиноi подруги згорiв. Тож тепер Ляна навiть на канiкули лишалася в Академii. Просиджувала днi над своiми зошитами, здебiльшого в примiщеннi, iнодi у лiсi. В свiтлi днi, звичайно, – у темнi до лiсу мiг пiти тiльки самогубець. Це ще гiрше, нiж у Чорний Сектор.

– Сьогоднi не кращий день, – похитала головою Ляна. – Не темний, але не кращий. Здорових грибiв не знайдеш, самi хворi.

– Тю! – Ела почувалася розчарованою. – Та ж я тебе питала…

– Ти питала, чи можемо ми пiти в лiс по гриби. Про iхне збирання мова не йшла, – пiдкреслила Ляна.

– Ой, тiльки не кажи, що ти погодилася лише заради цього! – Ела подивилась у бiк попелища.

– Заради цього. – Ляна злегка посмiхнулась. – Я вiдчуваю iх. Тi мiсця, де щось горiло. Я хотiла б згадати, що тодi вiдбулося. Чому все згорiло, i чи були в мене родичi, i…

– Ти чудово пам’ятала змiст купи книжок i власних зошитiв, була в курсi своiх творчих планiв, знала, як тебе звати, хто навчаеться в Академii i що таке Чорний Сектор, а про минуле й гадки не маеш, – пiдсумувала Ела. Вона нудилася.

– Стрес. – Ляна нарештi пiдвелася. – Часткова втрата пам’ятi. Чуеш, Ело… А от Талiя зараз, мабуть, до практичного готуеться. І Рися теж.

– Ну, вони ж хорошi дiвчата. – Ела покивала. – Не те, що ми з тобою. Хоча менi й готуватися сенсу нема – Вищий збереже.

У цих словах була вся Ела. Бiльшiсть спудеiв Академii вона епатувала, Лянi ж сподобалася з першого погляду. Схоже, ця приязнь була взаемною, а з яких причин – нi Ела, нi «рацiоналiстична» у порiвняннi з подругою Ляна пояснити не могли.

– На Вищого сподiвайся, а за зброю тримайся, – пробуркотiла Ляна.

Зi зброею у неi було не дуже. У Ели – ще гiрше. Щастя, що попереднi кiлька рокiв навчання практичних навичок не вимагали. Досить було й теорii, а креслити ритуальним ножем Слова Ляна вмiла. Ела креслити не любила, обходячись усними балачками. Якось вона так заговорила Пацюкiвну, що та потiм ще з тиждень нi до кого не прискiпалася. У Ляни була виразна пiдозра, що Ела могла б перевернути свiт, самими балачками очистивши Чорний Сектор i поновивши небо – те, блакитне, яке тепер хiба що на мислестрiчках побачиш. Чи у книжках, на малюнках.

– То янголи охоронять, як у Вищого часу на мене не стане, – сказала Ела. – Це ж не тiльки я до Нього молюся.

Тепер, без колишнього неба, у Вищого вiрити важче, нiж було колись, подумала Ляна, але думок своiх не озвучила. Тим паче що живого янгола вона нiколи не бачила, а мумii в музеi Мiста довiри не викликали. Інша справа – почвари з Чорного Сектору чи, щур збережи, лiсу.

Вiдьом Ляна теж нiколи не бачила, але в них вiрилося легше, нiж у янголiв. Яких, до речi, час би уже й покликати.

– Падай, – звелiла Ляна, хапаючи Елу за сукню. Трохи схибила – вчепилась пальцями у задовгу комбiнацiю. Почувся трiск розiрваноi тканини. Втiм, Ела вже лежала на холодному опалому листi поруч iз Ляною.

Дiвчата принишкли. Ела молилася – видко було, як ворушаться блiдi не нафарбованi губи зi шрамом ближче до правого кутика. Ляна зосереджено вимальовувала щось паличкою просто поверх листя. Уявнi вiзерунки, про себе вона називала це саме так.

День i справдi був не кращим. Істота, наближення якоi Ляна вiдчула на пiвсекунди ранiше за Елу, повiльно випливла на галявину. Не вийшла, не вбiгла – випливла. Зелена, слизька, занадто сильно свiтиться. Не дивись – ослiпнеш…

Ела намагалася навiть не клiпати. Істота зупинилася на галявинi наче в нерiшучостi. Покрутилася туди-сюди, вишукуючи-винюхуючи – iз зором у бiдолахи були очевиднi проблеми.

Креслити тепер нiц не можна було. Вiдчуе рух – то прощавайте, любi спудейки. Істота реагувала на звуки i запахи, а ворухнутися, не зачепивши нi травинки, змогла б хiба вiдома усiй Академii активiстка Айрен Купер. І то не факт.

День дiйсно був не кращий. Ляна боялася собi уявити, якоi прочуханки iй дасть Ела, коли – якщо – вони врятуються.

«Якщо я зможу».

На Вищого надii було малувато. Щодо Ели Ляна не сумнiвалася: ii подруга не наробить дурниць i не зiрветься з мiсця. Але вчинити щось бiльш дiеве Ела не могла. Не та спецiалiзацiя.

«Я зможу».

Ляна заплющила очi. Прислухалася до власного серцебиття, до пульсу, який вiдстукував молоточками в Елиному тiлi. В уявi постали чiткi обриси – двi тiнi, одна яскраво-червона, iнша темнiша, iз зеленавим вiдтiнком.

А поруч – iще. Не тiнь навiть, а слизька пляма. Ядучо-зеленого кольору, як шипучка з карколомною назвою.

Тiнi i пляма пульсували, кожна – у своему ритмi. Тiнь-Ела i тiнь-Ляна – швидко i несильно, пляма-iстота – повiльно, наче жива калюжа, яка то розтiкаеться ширше, то збираеться компактно.

«Встигла», – подумала Ляна. Вiзерунки на опалому листi дали очiкуванi плоди.

Айрен Купер, мабуть, щойно побачивши iстоту, вихопила б ритуального ножа i впоралась би одним розчерком тонкого леза. Антiн провiв би грамотну дематерiалiзацiю, на око визначивши рiзновид iстоти i склавши для неi антиформулу. Пацюкiвна вiдступила б, белькочучи найдавнiшi заклинання – тi, якими i лаятися-то сором. Пацюкiвна знала iх безлiч, цiлком у вiдповiдностi з власним прiзвищем – Чорнорота. Тямущi люди кажуть, що прiзвище завжди вказуе на особливостi певного iндивiда.

Особливiстю Пацюкiвни була здатнiсть випльовувати iз себе завченi в невiдомiй кiлькостi гострi словечка. Проти iстот з лiсу нецензурна лексика дiяла на всi сто – невдахи розчинялись у повiтрi, не лишивши по собi i слiду. З почварами Чорного Сектору було складнiше, але ж недарма Пацюкiвна потрапила в групу з Айрен Купер. На практичному, яке скоро вiдбудеться, вони пiдтримають одна одну.

А Ляну пiдтримають Ела i Талiя. Рисю розподiлили в iншу групу. Рудий ii захистить, тож нема чого хвилюватися. Тим паче, частина Чорного Сектора iм випала найбезпечнiша, добре вивчена i дослiджена. Це не той район, в який Лянi з Елою та Талiею йти. Для нього навiть карти не складено, самi бiлi плями.

Оця ж, перед внутрiшнiм зором Ляни – зелена. І краще б ii швидше поглинути, а то вже щось запiдозрила – скорочуватися частiше почала. Такими темпами i на практичне не потрапиш, дарма що з нього не бiльше третини спудеiв повертаються живими… З тих, хто до кiнця пiшов, звiсно. А як не до кiнця – так який узагалi сенс iти?

– До мене, – вголос сказала Ляна, подумки розкриваючи обiйми. Пляма здригнулася.

– Пручаешся? А от не треба. – Ляна не розплющувала очей. Поруч пришвидшено дихала Ела – замовчувати дихання сил не ставало. – До мене!

Пляма завiбрувала часто i злякано. Як Елине серце, як серце самоi Ляни.

Втiм, нi. Серце Ляни билося занадто швидко – шалена швидкiсть, повертаемо, лобове скло, обережно, дзеркальця, капот, тримай кермо, гонщице!



Юж, ти тримай мене, мiцно тримай, ось нам i потяг, космiчний трамвай, в космос зiрватись, не знати туги, не зупинятись, тривати, iти; йди, йди до мене у далечiнь, хочеш – кричи, а не хочеш – мовчи, бiловороже дивиться нiч, нi, нi себе, нi мене ти не клич, тут ми залишимось попелом вишитим на простирадлах зниклих вiкiв, непередбачено русло означене, русло одне – для моеi рiки, я не причинна, просто зiрвалась, виникла звiдкись – як монастир, я кандидатка, може, доцентка, та я не знаю, хто мене вчив…


Вiдсутнiсть ритму. Вiдсутнiсть себе. Всього вiдсутнiсть – кров вируе у жилах, нiчого нема! Нiчого нема! Хвала Хаосу, i вiчнiй напiвтемрявi, що на небо у двi тисячi дванадцятому впала – хвала!

…– Я ж недарма кошик брала, – непевний голос Ели змусив Ляну розплющити очi i озирнутися довкола. Першим, що вона побачила, був мокрий слiд на листi неподалiк. Істота встигла пiдплисти до них ближче… а потiм ii не стало. – Дивись.

Повертати голову було важко, та Ляна це зробила. Вологий рушник, яким Ела встигла обв’язати голову подруги, значно полегшив цю непросту задачу. Ляна виклалася на повну…

І майже не здивувалася, побачивши цiлу сiм’ю здоровесеньких iз вигляду грибiв, яка притулилася на давньому попелищi.




Роздiл перший. Практика на узбiччi


У двi тисячi дванадцятому роцi свiт занурився у пiтьму.

Причини цього забутi. У подальшому було висунуто кiлька досить переконливих версiй, з них найбiльшого поширення набула одна, про ворожнечу двох наддержав, що не могла не завершитися свiтовою катастрофою.

Не так уже багато поселень змогло цю катастрофу пережити.

Мiсто стало винятком.

Бо за кiлька днiв до занурення свiту у темряву Мiсто було уражене бiологiчною зброею.

Райони Мiста, що прийняли на себе удар, пiзнiше були названi Чорним Сектором. Вони знаходилися на узбiччi.

Пiсля того, як Чорний Сектор було уражено, у Мiстi зчинився хаос. Бiозброя перетворювала людей на iстот з чорними очима, котрi вбивали i мучили мирних жителiв або робили з них собi подiбних. Окремi люди тiкали з Мiста, але доля iхня була жахливою. Бiозброя вплинула на зеленi насадження, якi оточували Мiсто. Дерева мутували i розрослися: за кiлька днiв Мiсто було оточене густим лiсом, який нiхто не мiг подолати. Лiс був живим i пожирав усiх, хто заходив до нього вночi чи у календарний час, пiзнiше названий «темними днями». Поглинутi люди ставали особливим рiзновидом iстот; поглинутi лiсом iстоти перетворювалися на справжнiх монстрiв.

У першi днi поширення бiозброi вiйськовi намагалися контролювати ii розповсюдження. Так, вони оточили Чорний Сектор i нiкого звiдти не випускали. Евакуацiю було припинено пiсля того, як вивезенi з Сектору люди почали перетворюватися на iстот.

Останньою групою людей, якiй вдалося вирватися з Чорного Сектору, була група Ганни Гроно. На тодi вiйськовi полишили своi пости – адже самi «охоронцi» у бiльшостi своiй мутували.

На вiдмiну вiд них, люди, що iх вивела Ганна Гроно, не тiльки не перетворилися на iстот, але й навчилися захищатися. Вони комбiнували Слова – певнi бiоенергетичнi одиницi – у вiзерунки, породження власних бiополiв, завдяки яким можна було змiнювати навколишню реальнiсть.

За усталеною думкою, здiбностi до креслення вiзерункiв з’явилися у людей внаслiдок позитивного впливу мутацii, що iнших перетворювала на iстот. Ганна Гроно була першою, хто розробив методики для застосування цих здiбностей. Завдяки цьому та ii особистим лiдерським якостям Ганна Гроно незабаром устала на чолi громади вцiлiлих. У спiвпрацi iз Павлом Святозiром, колишнiм вiйськовим, Ганна Гроно розробила бар’ер, що ним було огороджено Чорний Сектор i зафiксовано його у субреальностi. Пiсля цього, коли свiт, якому було не до локальноi катастрофи Мiста, сам зрушив з мiсця, Ганна Гроно i Павло Святозiр вчасно евакуювали населення у пiдземнi сховища i захистили найпотужнiшими вiзерунками.

Пiд час свiтовоi катастрофи бiльшу частину Мiста було зруйновано, вцiлiли тiльки Чорний Сектор i лiс.

Пiсля того, як зрушення на поверхнi на землi дiйшли кiнця, сонце заступили радiоактивнi хмари. З неба падав смертоносний попiл: людське iснування було можливе тiльки пiд землею, пiд надiйним захистом вiзерункiв.

Проте ресурси врятованих були майже вичерпанi. Тодi Ганна Гроно i Павло Святозiр Слово за Словом розробили новий бар’ер, i у певний день простягнули його вiд лiсу до лiсу, оточивши кордони Мiста. Бар’ер захищав вiд радiацii, очищував атмосферу, бiосферу i геосферу. Вiднайденi у лiсi рослини i впольованих тварин тепер також можна було очищувати, а потiм i проводити клонування за допомогою вiзерункiв.

У тi часи остаточного краху зазнала колишня релiгiя – у руiнах Мiста було знайдено тiла створiнь, в яких люди впiзнали янголiв. На змiну старiй вiрi прийшла нова – вiра у Вищого. Певнi змiни вiдбулися i в мовi, у письмовiй формi якоi iз винайденням вiзерункiв бiльшiсть людей уже не мала потреби.

Завдяки вiзерункам Ганни Гроно i органiзацiйнiй роботi Павла Святозiра Мiсто було вiдбудовано i подiлено на кiлька умовних частин: огороджений непроникним бар’ером Чорний Сектор, передмiстя, вiдведене для розведення флори та фауни, та жила частина. Популяцiя населення почала вiдновлюватися, у суспiльствi запанувала чiтка система. На мiсце цивiлiзацii, що iснувала до двi тисячi дванадцятого року, прийшла нова, яка набула iнших якостей у своему герметичному розвитковi.

Стимулом для подальшого розвою були iстоти. Тi, котрi мешкали у лiсi, не могли надовго полишати свое середовище iснування, бо без нього слабнули i помирали. Найнебезпечнiшими вони були для жителiв передмiстя, тому що могли впливати на тварин та рослини. Бар’ер на зразок того, яким було оточено Чорний Сектор, на iстот з лiсу не дiяв. Та й мешканцi Чорного Сектору навчилися оминати бар’ер, пробираючись у Мiсто закиненими акведуками, руйнувати якi було небезпечно. На щастя, час активностi iстот обмежувався нiчними годинами.

Пiсля того, як Ганну Гроно було убито iстотами пiд час спроби встановити бар’ер в акведуках, Павло Святозiр прийняв остаточне рiшення – заснувати Академiю. У цей заклад приймалися всi, хто володiв здiбностями до креслення вiзерункiв.

Академiя стала освiтнiм, культурним i адмiнiстративним центром Мiста. Їi випускники, у залежностi вiд власноi спецiалiзацii, бралися до подальшоi розбудови передмiстя i жилоi частини або вирушали на полювання за iстотами.

З часом, коли iстот було приборкано i обмежено у пересуваннi, необхiднiсть у постiйному i всезагальному протистояннi з ними вiдпала, а в Мiстi утвердилася надiйна грошова одиниця («кредит»), були створенi так званi «райони беззаконня». Там люди могли безкарно звертати одне на одного свою агресiю i, вiльнi вiд законiв Академii, будь-яким чином заробляти собi на прожиття. Вбивство у районах беззаконня не засуджувалося, проте iснували своi правила.

Поява цих районiв дозволила мешканцям жилоi частини Мiста, котрi не бажали особливих досягнень, iснувати у вiдносному мирi. Для пiдтримання цього миру було також створено лiкарню – спецiалiзований заклад для хворих людей.

Академiя ж поступово перетворилася на головний орган влади у Мiстi. Ректор був також офiцiйним очiльником людей Мiста, його радники завiдували кафедрами i мали тiснi контакти з керiвниками груп провiдних науковцiв, котрi працювали в Академii.

Вступити до Академii вважалося великою честю й неофiцiйним обов’язком кожного громадянина Мiста вiд шiстнадцяти календарних рокiв, здiбностi якого до креслення вiзерункiв становили бiльш як п’ять одиниць за шкалою Олбрайта.

Тiльки випускники Академii мали право контактувати з iстотами чи людьми, що iх iстоти торкалися.

Без дозволу на це успiшну кар’еру у Мiстi зробити було можливо хiба що у районах беззаконня.


* * *

– А у тебе гiрка кров, – сказала Талiя. Із подивом сказала – до того клятого практичного iй якось кров Ляни спробувати не випадало. То i на краще.

Ела вилаялася так, що Пацюкiвна позаздрила б. Щоправда, вiдразу пiсля цього вона вибачилася перед Вищим за «нечистi Слова». Слова цi нiяк не стосувалися Ляни i ii кровi. Ела радше дала визначення ситуацii в цiлому. Як завжди, на диво метке.


* * *

Крiм Ляни, Ели i Талii в групi була «солодка парочка» – Захiд i Воля. Із дiвчатами цi молодята не сильно товаришували, тож, коли висадку в Чорний Сектор було завершено, закоханi взялися за руки i попростували уперед на максимальнiй швидкостi. Сподiвалися швидше пройти свiй шлях i дiстатися жаданого порталу.

Дiвчата поспiшати не стали. По-перше, Ела, як яскраво виражений холерик, мусила берегтися вiд поспiшностi, а з нею разом береглося все найближче оточення, щоб не загальмувала, бува. По-друге, був день, а Талiя не могла швидко ходити вдень. Вночi ж вона швидше за Айрен Купер пересувалася. Втiм, лишитися в Чорному Секторi на нiч Ляна i ворогу не побажала б.

Тож вона взяла подруг попiд руки. Йшли повiльно, не озираючись i не вивчаючи туман, який з’являвся десь кроки за два вiд них. Видко було лише широкий заасфальтований шлях. Зараз такого не стелили. Чорний Сектор – те, що лишилося вiд старого Мiста, те незмiнне i вiчно плинне, загадки чого нiколи не будуть вичерпанi.

На перехрестi шляхiв здибалися iз Антiном i Вiрою плюс З-Цегли. Ще двох молодикiв з iхньоi групи Ляна не знала. Як i З-Цегли, тi вчилися на паралельному курсi.

Зате Ела, мабуть, була з ними знайома, бо привiталися вони перш за все з нею. Балачок розводити не стали – у кожного свiй шлях, а практичне вкрай треба завершити до ночi. Потiм буде пiзно, доведеться сорому наiстися. Евакуюватися тобто.

– Антiн наш до Вiри небайдужий, чи що? – поклiпала очима Ела, коли дiвчата розминулися з групою, яка потрапила в «iхню» частину Чорного Сектора. – Я думала, вiн з Устиною…

– Нiчого в них нема з Устиною, – голос Талii звучав невдоволено. За пiдготовкою до практичного вона i виспатися як слiд не встигла. – Товаришують просто.

Ляна щиро сумнiвалася, що у розумника-Антiна щось взагалi з кимось може бути. Вiн легко знаходив спiльну мову з людьми, знав що сказати у компанii, проте тримався осторонь. Ляна чудово його розумiла – сама такою була. Якби не ii подруги, не Ела, Талiя i Рися…

Тодi Ляна i групи не мала б на сьогоднi. Йшла б сама. Може, так було б швидше або зручнiше, зате на душi важче. Коли ти сама, неприемнi думки легше вкорiнюються у свiдомiсть, чiпляються розгалуженими гiлками – не жени, хазяйко, ми ж своi, рiднi.

Ела була цiлковитою Лянi протилежнiстю. Вона не боялася зближуватися з людьми, завжди першою йшла на контакт. Того чоловiча половина Академii у неi i була закохана, щоправда, неодночасно. Одночасно спiлкуватися з багатьма на однаково якiсному рiвнi навiть Елi було не пiд силу.

Ляна погано пам’ятала, що робила, доки не вступила в Академiю. Та чомусь iй здавалося – ранiше таких подруг, як Ела чи Талiя, чи то пак Рися, у неi не було. Вона звикла все робити сама, iнколи перебираючи на себе вiдповiдальнiсть за iнших.

Це було ще до пожежi.

– Та й з Вiрою нема, – припечатала Талiя. – Ти ж знаеш Вiру. Вона… це… усiх розумiе. І за руку нi з ким серед хлопцiв пiти не вiдмовиться, Антiн не виняток.

Ляна мовчала. Їй небезпiдставно здавалося – Вiрi сильно поталанило, що в одну групу з Антiном потрапила. Вiн не такоi вдачi, як деякi, минуле iй за вину не поставить. Щодо iнших хлопцiв Ляна не переймалася. Вони з паралельного курсу, а отже, потужного впливу Айрен Купер не зазнали i Вiру не образять.

А ще Ляна подумала – Талiя точно не виспалась, i посерединi краще б iй iти, а то ще спотикнеться i впаде. А раптом одна Ляна ii не втримае?

– Змiнюемо дислокацiю, – запропонувала Ляна. Інколи в нiй прокидалася любов до розумноi лексики, до якоi дiвчина насправдi теплих почуттiв не мала. Лянi завжди простiше було накреслити свiй черговий вiзерунок, нiж пояснити, чому креслити його треба саме так, а не iнакше.

Дiвчата помiнялися мiсцями, Ляна вiдiбрала у Талii важкенький пакунок з провiзiею (Талiя славилася помiж спудеями Академii як велика годувальниця, кiлька разiв вона так точно рятувала заглиблену у своi розробки Ляну вiд голодноi смертi) i вiдчула велике полегшення.

В неi самоi жодних пакункiв-сумок не було. Ритуальний нiж – на мiсцi, в пiхвах у рукавi, а бiльше нiчого i не треба. Голову не забула, i те добре.

Ела ж прихопила iз собою грубу Книгу Вищого. Книга як така iй була не дуже потрiбна, Ела знала ii напам’ять, проте взяла, щоб почуватися бiльш впевнено. Час вiд часу вона кидала ласi погляди на пакунок Талii. Ела завжди любила добре попоiсти, хоча по нiй було i не видно, якщо не враховувати майже зриму сонячну енергiю, що ii дiвчина випромiнювала.

Може, тому Талii i Елi на початку було важкувато разом. Талiя сонця не любила. Навiть зважаючи на те, що у теперiшнi роки його нiхто й не бачив. Постiйно заховане за хмарами, сонце, однак, iснувало. В Академii казали, що без нього i Мiста не було б. Принаймнi, розподiлу на день i нiч не було би, а це вiщувало великi неприемностi. Бiльшостi людей вночi не ставало краще, як Талii. Навпаки, нiч iх лякала. Вночi почвари з Чорного Сектору просиналися, а лiс оживав.

Ляна пам’ятала, що в дитинствi боялася темряви. Згодом темрява стала ii близькою знайомою. Стати подругами iм не судилося, коханками – тим паче. Ляна для цього була надто вiдсторонена.

– І все ж нечесно, з групами цими, – не вгавала Ела. – У них самi хлопцi, до того ж путящi, а у нас? Тiльки Захiд, i той кудись з Волею звалив.

Талiя усiм своiм виглядом демонструвала скептичнiсть вiдносно «путящостi» вищезгаданих хлопцiв. Антiна вона не любила за «слизькiсть» i цього не приховувала. Ляна у даному питаннi зберiгала нейтралiтет.

– А чим тобi цi хлопцi не догодили? – Коли потрiбно, Ела була бiльш нiж настирливою. І коли непотрiбно – теж. Не прокоментувати iронiчний вираз Талiiного обличчя було вище Елиних сил. – Вони всi – нiчого так, я б iз будь-яким на побачення пiшла.

– Тiльки не з З-Цегли, – не втрималася Ляна.

– Ти його знаеш? – жваво поцiкавилась Ела.

– Ми з ним гралися, – зiзналася Ляна.

Ела осудливо похитала головою – Вищий не схвалював «грання» до замiжжя, – але цiкавостi втримати не змогла.

– І як? – запитала, дурно хихочучи. – У нього дiйсно з цегли?

Ляна провокацiйне запитання зiгнорувала.

Талiя мовчала просто-таки мертво.

– Пам’ятаете, я пропонувала вам уявити собi Айрен Купер у шкiряному корсетi та з нагайкою? – нарештi запитала Ляна.

– Ну, – небагатослiвно озвалася Талiя. Тодi, на парi, вони страшенно смiялися з того жарту.

– З-Цегли вона б такою дуже сподобалася, – додала Ляна.

Ела витрiщилася на подругу, схоже, намагаючись уявити ii у шкiряному корсетi.

Незабаром трохи розвиднiлося. Тепер, окрiм шляху, дiвчата могли бачити будiвлi довкола. Гарний район, широкi вулицi, тiльки от жилi будинки страшнi. А iншi до двi тисячi дванадцятого спробуй знайди. Тодi переважно такi будiвлi зводили, височеннi, багатоповерховi. Схожi на термiтники, що iх дiвчата бачили на мислестрiчках.

Пройшли повз дитячий майданчик iз яскраво розфарбованою «гiркою». Ела подивилася на нього ностальгiчно, але нiчого не сказала. Розумiла, що iм треба поспiшати. Вдень Чорний Сектор здаеться спокiйним мiсцем, проте вiрити цьому спокоевi не варто, як не хочеш, щоб вiн став для тебе вiчним.

– Там була дитина, – сказала Талiя, щойно майданчик зник десь позаду. Обертатися i шукати поглядом його наново нiхто не став. Дiвчата чудово знали – у Чорному Секторi назад краще не дивитися.

– Де? – Пальцi Ели на руцi Талii стиснулися мiцнiше. Та скривилася на хвильку, але руки не забрала.

– На гiрцi. – Талiя дивилася просто перед собою. – Маленький хлопчик. Вiн сидiв… i плакав. Його мати покинула.

Ляна замислилася, ким мiг бути цей хлопчик i чи вдалося врятуватися його матерi.

– Вiн давно там сидить, – вела далi Талiя, – дуже давно. Проте… так дивно. Вiн начеб i часу не помiчае.

– В Чорному Секторi нема часу, – резонно зауважила Ела. – Є змiна дня i ночi, але день – це завжди один i той самий день, а нiч – одна й та сама нiч.

– Коли я приходжу на попелище, – несподiвано для самоi себе втрутилась у розмову Ляна, – це завжди одне й те саме попелище. Байдуже, що батько-лiс змiнюеться кожноi ночi. Я знаходжу це попелище все одно.

Ела i Талiя промовчали. Кожна з них мала свою таемницю, ще й не одну. Таемницi Ляни вiдрiзнялися вiд iхнiх тiльки тим, що були такими i для неi самоi. Все iнше в Лянi здавалося чистим i прозорим.

Чи так? Ела пригадала недавнiй випадок iз лiсовою iстотою. Щось Ляна з нею тодi зробила… Щось таке, чого Ела у подруги не бачила, навiть на теоретичних iспитах в Академii, де вони всi перевершували самi себе. До того ж, тодi Ляна не використовувала нiж. Це було бiльш нiж дивно.

Неподалiк почувся плюскiт води. Дiвчата обмiнялися поглядами. Ось, почалося.

Ляна нашвидкуруч прилаштувала пакунок Талii у себе за спиною. Потяглася за ножем, одночасно повертаючись корпусом направо. Ела щось зашепотiла, роблячи крок налiво. Таким чином, Талiя була прикрита з обох бокiв.

– Як на шлях вилiзе – тодi робимо щось, нi – далi йдемо, – вирiшила Ляна. – Зi шляху негоже сходити.

– Добра вiд шляху того теж небагато, – прокоментувала Ела. – Це тобi не паломницький, а…

– Не кажи вголос, – попередила Талiя. Ритуальним ножем вона користувалася рiдше, нiж Ляна, але зараз приготувала його до справи.

– Не дурна, – зронила Ела, мiцнiше стискаючи Книгу Вищого. – Ви знаете, що Рися роман пише?

– Про повстання, – пiдтримала розмову Талiя. Слова рятували i тут – застерiгали вiд неминучоi панiки. Ляна вiд когось чула, що перший раз у Чорному Секторi – то як перша шлюбна нiч, непiдготованим не вживати. А як же до такого пiдготуешся? Тут повторюй – не повторюй теорiю, все одно на практицi iнше вийде.

Тим часом плюскiт пролунав знову. До нього доеднався жiночий смiх i приглушений чоловiчий голос.

– Що за маячня. – Ляна опустила нiж, прислухалася. – Вбитися вiником! – гукнула за кiлька секунд. – То ж Захiд iз Волею!

– Вони зiйшли зi шляху. – Талiя несхвально похитала головою. – Навiть думати не хочу, кого вони там можуть зустрiти. Той хлопчик – це так… Нiчого серйозного.

– Знаемо, – пробурмотiла Ела.

– Та вони наче щасливо звучать, – заперечила Ляна. – Може, пiдiйдемо до них i пiдемо далi всi разом? А то негарно якось.

– Я туди не пiду! – наодрiз вiдмовилася Ела.

– Тим паче, це можуть бути зовсiм не вони, – натякнула Талiя. – Ми ж читали… що тут живе.

– Читали, i не раз, – пiдтвердила Ела.

– Добре, – вирiшила Ляна. – Тодi так: я йду до Захiда i Волi, ви чекаете мене на шляху. Можете вперед пройти, я вас наздожену. Сподiваюся, вже з молодятами. Схоже, вони не сильно поспiшають, то чому б iм з нами не пiти?

– Ляно.

– Що таке? – Ляна, яка вже збиралася зiйти зi шляху, вiдчула, як на зап’ястку наче капкан замкнувся.

– Не ходила б ти. – Талiя дивилася своiм особливим поглядом – просто перед собою, на Ляну i водночас не на Ляну. – Нiчим хорошим це не скiнчиться. Вони першi нас кинули, що ж нам тепер за ними бiгати?

– От-от, хай самi виплутуються! – пiдтримала Ела.

– Та вони наче ще нiкуди i не вплуталися, – не дуже впевнено заперечила Ляна. Вiдступати вона не збиралася – впертостi дiвчини могло позаздрити стадо вiслюкiв з тих самих мислестрiчок.

– Дурепа, – прокоментувала Ела, – хай пробачить мене Вищий.

– Я скоро, – пообiцяла Ляна, намагаючись вирватися. Талiя не пускала. Тоненька, як хворостинка, худенька, середнього зросту, вона вчепилася в Ляну мiцнiше за пересiчного клiща. Здаеться, саме так називалася та комаха…

– Я з тобою.

На Лянин подив, сказала це не Талiя, а Ела.

Талiя просто пiшла.


* * *

Озеро, до якого дiвчата незабаром наблизилися, було зовсiм невеликим. Радше не озеро, а ставок, чомусь огороджений високою металевою сiткою. Дивлячись на неi, Ляна пригадала дитячий майданчик, який вони нещодавно проминули. За такою сiткою легко можна було уявити щось на кшталт того майданчика. Тiльки не для маленьких дiтей – для старших. Тих, хто вже мае охоту ганяти за м’ячем. Невеличка прямокутна площина з ворiтьми i кiльцями, розташованими паралельно однi до одних – запорука хорошоi гри. Поле. І металева сiтка не завадить – м’яч не вiдскочить в обличчя перехожiй людинi.

Ворiт i кiлець тут не було. Зате прямокутна площина ще й чимало сягала у глибину – ставок на славу вийшов. У ньому й плюскався Захiд. Воля стояла бiля нерiвноi великоi дiрки у металевiй сiтцi i посмiхалася. Ноги у неi вже були босi.

– Воле, – гукнула ii Ляна. Ела i Талiя звертатися до одногрупницi не стали. Так сталося, що Ляна знала Волю краще за них – iхнi спецiалiзацii були ближче. Тож Ляна i Воля прослухали чимало спiльних предметiв. З-помiж них Лянi найбiльше запам’яталася «Поетика зла», чудернацький курс, слухачi якого мали б точно знати рiзницю мiж тим, що добре i тим, що погано. Бiльшостi спудеiв курс цей був нi до чого. Крiм Ляни, Волi i Антiна його слухало лише кiлька чоловiк. Захiда серед них не було.

Побачивши дiвчат, Воля скривилася так, наче iй пропонували несвiжу зупу на обiд.

– Чого ви тут загубили? – Лянi невчасно пригадалося, що вона начеб вiдбила у Волi кавалера. Цебто Даблдекера, з яким на початку Академii дружила. Даблдекера забрала найближча сесiя, та й робити йому в Академii було нiчого. Вiн фантастично малював, проте у вiзерунках мало що тямив. Ляна намагалася йому допомогти, виправити що можна, обмiнювалася з ним мислестрiчками i книжками – до Слiв хотiла його привчити.

– Ти – генiй, – сказав iй Даблдекер врештi-решт. Позаду було пiвроку тiсного спiлкування i образ – Даблдекеру не подобалось, що його виправляють, вiн мав до Ляни претензii, вважав, наче вона прибiднюеться, кажучи – вiн не згiрш за неi витворюе, почувався забутим i покинутим. Нi що б з Волею далi товаришувати… i що йому тiльки заважало, мiж ним i Ляною навiть поцiлунку в щоку не було нiколи.

Тепер Даблдекер i Ляна вкрай рiдко бачились. У рiзних свiтах жили.

А Воля i далi звинувачувала Ляну, аж поки Захiда не зустрiла.

Визнаний чемпiон Мiста i не тiльки, Захiд не знав собi рiвних у двобоi. Звiсно, доки бився з iншими спудеями – до створiнь з лiсу та Чорного Сектора його, ще не випускника Академii, не допустили б.

У навчаннi Захiд був не дуже i до Айрен Купер дорiвнятися не мiг, а все ж в Академii його тiльки лiнивий не знав. Усi думали, що пiсля випуску з Академii Захiд пiде у райони беззаконня i там буде собi на прожиття заробляти, може, навiть в люди виб’еться. Панувати у районах беззаконня, де все дозволено – це була жадана для багатьох бiйцiв перспектива. Звiсно, у районах беззаконня i вбити можуть, проте своi ж, не iстоти. Люди.

А людей легше перемагати, бо в них е почуття. Істоти цiеi слабкостi позбавленi.

У найближчому майбутньому Захiд мав намiр подолати своi слабкостi, а поки насолоджувався життям. Воля була не першою його коханою. Можливо, навiть останньою. До випуску не так багато часу лишилося, врештi-решт.

На мiсцi Волi Ляна б теж не схотiла втрачати дорогоцiннi хвилини наодинцi iз коханим. За умови, що цi хвилини не будуть проведенi у такому мiсцi, як Чорний Сектор.

– Ми ж група, – помiтила Ела. – А ви кудись удвох чкурнули…

Воля кисло посмiхнулася i хотiла щось заперечити, проте Талiя не дала iй i слова мовити.

– Озеро, – стривожено сказала дiвчина, не вiдводячи погляду вiд Захiда, який купався весь цей час i до берега не поспiшав. – З ним щось не так.

– Небезпека? – Минувши дiру у сiтцi, яка виглядала так, нiби хтось проривався з того боку, Воля увiйшла у воду по кiсточки. Вона була гiдна кидатися до Захiда i рятувати його цiною власного життя.

– Не зовсiм. – Талiя наче прислухувалася. – Тут щось трапилося.

– Я спробую, – викликалася Ляна. Недовго думаючи, присiла навпочiпки i занурила у ставок, який Талiя чомусь назвала озером, праву руку по зап'ясток.

– Ляно, не смiй! – Цього разу Талiя не встигла затримати подругу. Врештi-решт, удень Талiя дiяла повiльнiше, нiж iншi. – Ляно…

– Нiчого, – здивовано сказала дiвчина, витягаючи руку зi ставка. Приготованi вiзерунки у свiдомостi Ляни залишилися спокiйними i непорушними. – Чисто.

– Ви забули? – Талiя перевела погляд з Волi на Ляну. – У Чорному Секторi не можна нiчого брати i не можна озиратися. Якщо зануритися в озеро – якась частина води лишиться на шкiрi. Це небезпечно! До того ж, я щось вiдчуваю.

– Не знаю, як ви, – допоки дiвчата сперечалися, Ела узялася за пакунок, що ним опiкувалася Ляна, – а я вiдчуваю неймовiрний голод. Воле, клич Захiда. Час би уже нам i пiдкрiпитися…

– Це Чорний Сектор, – нагадала Талiя.

– Ну то й що? – знизала плечима Ела. – Ти ж взяла сюди iжу – певно, не для того, щоб ми на неi дивилися.

– Це щоб не iсти нiчого звiдси, як нам доведеться затриматися! – заперечила Талiя.

– Не верзи дурниць. – Ела вже розв’язувала пакунок. – Якщо нам доведеться затриматися, нам уже нiчого не знадобиться.

– Ело, – сказала Ляна.

– Все, мовчу… То давайте iсти! Їжа у нас своя, з Сектору нiчого не беремо, нiчого не порушуемо. Все честь честю.

– Ви тут на пiкнiку, чи що, – пробуркотiла Воля.

– А ви – на пляжi? – вiдпарирувала Ела, i пiсля цього тимчасове перемир’я було затверджено. Воля гукнула Захiда, який у дiвочi справи не втручався, замiсть цього намотуючи круги у ставку, Ела, Ляна i Талiя присiли на травичку поруч iз металевою сiткою. Навкруги панував туман.

– І як ми до шляху знову дiстанемося, – пробуркотiла Талiя. Ляна не сумнiвалася: була б ii подруга тут сама – нiколи такоi ганебноi помилки не припустилася б. Талiя взагалi рiдко помилялася. І ще завжди виплачувала власнi борги чи те, що ними вважала. Виховання Талiя мала неабияке, свое мiсце у життi чудово усвiдомлювала, а тому часто нудилася. І багато про що мовчала.

Ела мовчати не вмiла взагалi.

– Якось доберемося. Їж, Тало, поки начинка у цукерках вiд твого виразу обличчя не скисла.

– Радше – поки хоч щось лишилося. – Ляна вихопила канапку з медом просто в Ели з-пiд носа. Та ображено насупилася i взяла аж двi. – Нам до тебе за стрункiстю далеко, зараз усе з’iмо. А це ж ти готувала…

– Канапки i цукерки. – Воля виглядала незадоволеною. – Я думала, ви про iжу говорите.

– А чим це тобi не iжа? – Ела покрутила у Волi перед очима канапкою з сиром. Воля сахнулася iз гидливим виразом на повнощокому обличчi. – Нам вуглеводiв треба – купу. Без них вiзерункiв не накреслиш i до Вищого не звернешся. А краще за хлiб iжi не знайти.

Талiя дивилася на Елу i Ляну, як хазяйка на дурних кошенят. Втiм, замилування в ii поглядi було не знайти – воно все бiльше для Рисi лишалося. У Ляни ворухнулася неприемна думка: а Талiя-то шкодуе, мабуть. Вона у групi iз Рисею хотiла б бути. І з Рудим краще порозумiлася б, анiж Ляна, яка одного разу лише руку йому потисла, а про що говорити, то й не знала. Якби не Рися, наче створена для рятування незручних ситуацiй…

– Привiт, Ело, дiвчата, – Захiд неспiшно вийшов зi ставку, взяв простягнутий Волею рушник.

– Ви iжi з собою не брали? – безпосередньо поцiкавилась Ела. – А то нам на п’ятьох цього пакуночка не стане, замало ти, Тало, взяла!

– Та невже? – Талiю потягло у глухий скептицизм.

Захiд опустив рушник, вiдкрив рота, збираючись вiдповiсти…

У наступну мить Ела кинула в нього канапкою. Воля скрикнула вiд несподiванки, Ляна опинилася на ногах – канапка в зубах, нiж у руцi, Слова у повiтрi.

Захiд закричав.

– Що… Захiде! – Воля кинулася до коханого, але Ела схопила ii за руку i смикнула назад, почавши бурмотiти неголоснi молитви – Ляна iх нiколи не була в змозi запам’ятати. Талiя тим часом збирала пакунок iз iжею докупи, з таким виглядом, наче нiкуди i не поспiшала. Вона взагалi рiдко куди поспiшала – не бачила сенсу.

– Це вже не Захiд, – у перервах мiж молитвами сказала Ела. – Тала його вiдчувала, не ставок.

Сама Ела, схоже, вiдчула нелюдську сутнiсть «Захiда» завдяки своiй подарованiй Вищим неймовiрнiй iнтуiцii. А заговорений непомiтно вiд iнших шматок хлiба виявив цю сутнiсть остаточно, примусив ii вийти назовнi.

– Але… – Воля не вiдводила погляду вiд Захiда, який, зiгнувшись, ховав обличчя у долонях.

– Або ти йдеш з нами, – запропонувала Ляна, виступаючи вперед – дуростi, себто смiливостi, iй нiколи не бракувало, – або лишаешся з ним. І помираеш. Чи перетворюешся. Яке слово тобi бiльш до вподоби?

Захiд нарештi забрав руки вiд обличчя. Ляна недовiрливо посмiхнулася, Ела судомно зiтхнула, Талiя ядуче пхикнула.

І тiльки Воля заволала зi сльозами на обличчi:

– За-а-а-а-а-ахiд!

– Лишаемо ii тут та й пiдемо, – запропонувала Талiя, пiдходячи до Ляни, стаючи у тоi за плечем. – Хай собi далi голосить.

– Не мож, – хитнула головою Ляна. – Так не робиться.

У мовчаннi Талii виразно чулося: «Ти i так нас у халепу втягнула, та ще й гiрше хочеш зробити? Хто нам ця Воля? Та вона нас покинула б п’ятсот двадцять разiв. І довго ми проти цiеi потвори чорноокоi не протримаемося…»

– А я тобi хто, Талiе? – запитала Ляна вголос. – Я тебе за собою не кликала. Ти сама пiшла. А тепер кажеш – ти менi до вподоби, люба, лише собачка твоя мене бiсить. Або iз собачкою приймай, або йди – нiхто тебе не тримае.

– Ляно, ти на розум слабка чи як? – запитала Ела, закiнчивши молитви. Істота, що ранiше була Захiдом, тепер билася у невидиму стiну, намагаючись дiстатися дiвчат i Волi. Воля ревма ревiла, хоч похорон влаштовуй.

Ляна подумала, що похорон таки влаштувати доведеться, та згодом. А зараз час тiкати.

– Потiм, – гукнула до Ели. – Пiдтримай Талiю i йдiть уперед. Ми з Волею тут дещо з’ясуемо.

– Нiкуди я не пiду, – насупилася Талiя. – Ти ж знову без мене дурниць наробиш. Що за собачка? Я не розумiю.

– Все ти зрозумiла. І те, що у звичайнiй ситуацii я б тобi такого не сказала, – зрозумiла також. Ми зараз у Чорному Секторi. Геть замовчування. Якщо вважаеш мене дурною – так i кажи, i я тобi теж це скажу. Не будемо вiдвертими – довго не протримаемося. Чорний Сектор найкращi почуття спотворюе, он Ела про це тобi багато може розповiсти. Вона на почуття мае гарний нюх, недаром цього гаданого Захiда розпiзнала.

Талiя затрималася, вочевидь збираючись щось сказати, усмiхаючись гостро, зi знайомим Лянi вiдчуженням. Але тут Ела, вiдкрита i проста, як табуретка, сiпнула ii за рукав:

– Ідемо вже. Ляна в нас несповна розуму, Вищий велiв слабким та ображеним пробачати.

Передовiрила Волю Лянi, пiдчепила Талiю пiд лiкоть i пiшла – назад, до шляху.

– Хибна сторона, – ворухнулися губи Ляни. Шкiра правоi руки наче горiла. – Вони йдуть не туди… Воле.

– А-а-х? – Воля була нижчою за Ляну. Добряче, на голову чи й бiльше. Їi обличчя, звернене до Ляни, блищало вiд слiз. На Захiда – те, що було ним – Воля бiльше не дивилася. І те добре.

Ляна провела у Волi перед очима ножем.



Ноги по кiсточки в кровi зануренi, дiвчини очi гарячi зажуренi, сенсу немае, лише маячня, де я залишусь сама покричать, кинь мене в небо, отримаеш згоду, туги такоi не знала я зроду, може, немае, може, це казка, мого калiцтва спiймаеш вiдразу, мого калiцтва вийнято серце, знову забуду i стану до герцю…


– Ляно? – запитала Воля iз подивом. – Що трапилося, Ляно?

– Нiчого. – Ляна поспiшно вiдсторонилася, проводячи рукою по губах i ховаючи нiж. – Нам треба йти, Воле.

– В мене ноги… наче горять, – зiзналася Воля. – Я далеко не пройду. Де ми?

– У Чорному Секторi.

– А-а-а. – Воля клiпнула.

– Взувайся i пiдемо. – Ляна не бажала нiчого чути про ноги Волi. І про свою праву руку – теж.

Вона пiдозрювала, що на шлях iм з Волею вже не повернутися. А як повернуться, то далеко не зайдуть.

У ставку не було нiчого пiдозрiлого. Але вiн належав до Чорного Сектора. Варто було скупатися, i необережний плавець також долучався до чужого свiту. Захiд порушив заборону зразу i зразу перетворився. На Ляну i Волю чекало бiльш тривале перетворення. До ночi, мабуть. До речi, котра зараз?…

Ляна подивилася на власний годинник. Несхвально похитала головою – вiн зупинився. В Чорному Секторi уся технiка погано працювала, ще при виходi з порталу глохнула.

Втiм, вихiд був. Вiдтяти собi руку, а Волi – ноги. Спецiалiзацiя Ляни передбачала таке умiння. І кров зупинити вона цiлком зможе… Якщо лишиться притомною. Воля ж усе витримае. Вона зараз в такому станi – будь-що як належне сприйме.

Кровi буде забагато. Усi потвори Чорного Сектору збiжаться. А наражати на небезпеку бiльш обережних Талiю i Елу у Ляни нема нiякого права. Слiд негайно сказати iм про те, що з Ляною та Волею коiться. Наздогнати i сказати, там хай самi вирiшують.

Хiд думок Ляни перервали дiвочi крики. Згадавши найулюбленiшi вислови Пацюкiвни, Ляна гукнула Волi:

– Бiжи за мною! – i кинулася на крики. Голос Ели Ляна впiзнала б iз тисячi…

Потвора-Захiд лишався у Волi i Ляни за спиною, але дiвчата геть-чисто про нього забули. Лянi точно було не до нього – вона щойно звернула увагу на те, як потемнiшало навколо. Так трапляеться, коли запрацюешся, креслячи i стираючи вiзерунки чи раз за разом притискаючи до скронi мислелокатор, намагаючись закарбувати у пам’ятi образи-Слова з мислестрiчок: перестаеш помiчати час.

– Нiч, чорт забирай! – Ела лаялася найбрутальнiшим чином, розмахуючи книгою Вищого. Істоти Чорного Сектору – на перший погляд звичайнi люди, як не брати до уваги суцiльно-чорних очей, – сахалися вiд неi i Талii, що завмерла у Ели за спиною. Зосереджена i мовчазна, Талiя намагалася вiдтворити вiзерунок зi Слiв. Ляна закусила губу. Вона вже шкодувала, що наговорила подрузi рiзкостей. У iхньому колi спiлкування говорити щось безпардоннiше за «ця зачiска тобi не личить» було не заведено. Та й про зачiску хiба вiдверта Ела сказати могла. – Лiченi хвилини лишилися!

– Для ночi рано. – Ляна зупинилася на вiдстанi, похитала головою. – Ти щось плутаеш, Ело. Коли ми звернули зi шляху, ще ранок був.

– У Чорному Секторi час тече не так, як у Мiстi, – повiльно сказала Талiя. Чотири iстоти з того десятку, що оточив ii та Елу, рушили до Ляни i Волi. – Нам не варто було звертати.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/lubov-baz/vivat-academia/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения